Вона дарує свою частку пам’яті тим, кого забули – письменниця

Вона прибирає чужі й покинуті могили. Ходить до них іноді поговорити, залишає в поминальні дні там пару крашанок, цукерки і шматочок паски. Якось навіть вгадує ті, кому найбільше потрібен догляд. Кожному хрестові й пам’ятнику вона дала свою історію.

Вона чотири роки прибирає чужі могили, бо свій особистий некрополь у неї залишився далеко – у зовсім іншому житті та в іншому світі. І її посестри, і побратими – переселенці, які сумують за трояндовими вулицями, своїми будинками, своїм усім залишеним, а вона сумує лише за могилами, які – там. Тому щовесни бере рукавиці й інструменти та йде розчищати чиюсь забуту могилу, і ніби відроджує чиюсь забуту історію.

Її могили лежать поміж мінами. Так їй передали, ті хто лишився там, за лінією розмежування. Усього за кілька років троянди на її могилах перетворилися на шипшинові зарослі, дерева розрослися і зрослися так, що кладовище схоже тепер на якийсь лісок, а не на тихе місце вічного спокою. І спокій там стережуть хіба міни. Хто зна, скільки їх там у тій землі лишилося – останні два роки там нічого не вибухало, а втім люди бояться йти. Тому до спомину в поминальні дні там лише вітер прилітає, щоб пошуміти в кронах дерев.

Читайте також: Не її історія, або Щоденно, маленькими кроками

Вона все ще планує там усе розчистити і зробити так гарно й світло як було колись. А поки в чужому місті, яке за чотири роки їй так і не стало своїм, вона бере інструмент, розчищає колючі зарослі, добирається до іржавого хреста та каже: «Ну здрастуйте. Як ви тут?»

Майже всі її знайомі, із якими разом тікали, із якими шукали прихистку на нових місцях, страшенно змінилися. Ті, хто там, у тому довоєнному житті, жив лише особистими інтересами, сьогодні не уявляють собі життя без якихось соціальних активностей. Усі хоч у чомусь волонтери. Усі перетворилися із тих, кого рятували, у тих, хто тепер рятує. Кожен заглиблений у свою справу: допомога дітям, підтримка дорослих, рятування хворих. Навіть ті, хто почав тут із нуля свій власний бізнес, заклали в нього стільки важливого й соціального.

Вона вважає, що так відбулося в людях переродження. От її товариш має пасіку – досить прибуткова справа; усе грамотно організовано, і четверть усього отриманого він передає дітям і військовим. Її кума, яка колись цікавилася лише модними колекціями, уже чотири роки майже не оновлює гардероб, проте знає всі програми реабілітації для дітей із вродженими вадами. Ці люди, здається, вижили заради того, щоб тепер рятувати.

Читайте також: Ми маємо навчитися слухати, бачити, розуміти і приймати – письменниця

А вона прибирає чужі могили та на спомин душі несе до чужих некрополів шматочок паски. Що це? Можливо, сила звички? А може, просто спосіб тримати зв’язок із корінням. І я слухаю її легку розмову про те, як відновлювала імена на зотлілій металевій табличці, як замовила нове гравіювання, про те, що колись у якійсь енциклопедії вона зустрічала вченого точно з таким же прізвищем та ініціалами, про те, що вона знає спосіб як відновити історію цих людей, і розумію, що з нею в мене з’являється нове розуміння понять «пам’ять» і «поминки».

Для неї всі ці розчищені й прибрані історії чужих людей усе ще важливі. І комусь це може здатися даремним, але вона дарує свою частку пам’яті тим, кого забули.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Татуся БО для Оpinion

Повідомити про помилку — Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter